Науково-освітня школа філософії епістемократії
та соціально-комунікаційних стратегем
доктора філософських наук, професора
Копилова Володимира Олександровича
Наукові досягнення в сфері філософії мають свої особливості. В рамках просвітницьких інституцій – союзів, шкіл, академій, університетів від епохи до епохи, від століття до століття відбувалося нарощення філософського знання, поглиблення його методології й практичної спрямованості, що стало передумовою розвитку сучасних філософських теорій та концепцій. Сьогоденні вітчизняні філософські наукові школи, що завойовують міжнародну популярність своїм поглибленим осмисленням окремих філософських проблем, характеризуються спадкоємністю поколінь, стійкістю традицій в ході дослідницької роботи, створенням позитивного творчого середовища, в якому б виховувались і професійно росли найбільш обдаровані дослідники – студенти, аспіранти, викладачі.
В значному ступені все це характерно й для наукової школи доктора філософських наук, професора, заслуженого працівника освіти України Копилова В. О., яка в середині 90-х рр. ХХ століття на основі соціально-філософської, комунікативно-політичної проблематики та методології дослідження глобалістичної свідомості в кроскультурних та траскультурних процесах, зосередила зусилля багатьох науковців початківців у сфері соціальної філософії, філософії політики, філософської антропології та теорії комунікацій, ліберально-демократичних ідей, ідеалів і цінностей.
Кваліфікаційний склад наукової школи та теми їх наукових доробок:
Копилов Володимир Олександрович – заслужений працівник освіти України, професор, доктор філософських наук, декан гуманітарного факультету Національного аерокосмічного університету імена М.Є. Жуковського «ХАІ».Закінчив філософський факультет Московського державного університету імені М. В. Ломоносова й з 1979 року працює в аерокосмічному університеті. Саме ним у 1996 році на базі тоді ще авіаційного інституту був створений гуманітарний факультет, який об’єднав педагогічні колективи різних соціально-гуманітарних кафедр. Зараз гуманітарний факультет налічує вже сім провідних кафедр, які має досить позитивні відгуки від студентів та роботодавців: кафедру філософії, кафедру права, кафедру документознавства, кафедру іноземних мов, кафедру лінгвістики, кафедру психології та кафедру фізичного виховання.
Звертаючи окрему значну увагу на наукову діяльність та підтримку молодого наукового потенціалу гуманітарного факультету, слід відзначити, що Копилов В.О. був і залишається науковим консультантом багатьох докторантів, аспірантів та молодих вчених, які успішно приймають участь у багатьох наукових проектах України (наприклад, Регіональний науковий конкурс молодих вчених «Гендерна політика очима української молоді», 15 листопада 2018 року)и захищають дисертації.
Професор Копилов В.О. завжди був відкритий до наукового діалогу та освітньої інтеграції, саме тому ним успішно були пройдені декілька наукових стажувань, як у вітчизняних університетах, так і університетах Америки та Європи, наприклад, стажування в США (UniversityofMaryland, CollegePark), або в Німеччині (InformationsZentrumSozialwissenschaften, Bonn-Berlin). Результатом цієї наукової консолідації й наукового обміну було створення своєї наукової філософської школи на базі вже існуючих наукових досліджень. Слід підкреслити, це не випадково, оскільки Копилов В.О. завжди намагався продуктивно поєднувати теоретичні наукові доробки й соціально-практичну діяльність. Саме тому ним у 2002 року на базі кафедри «Політології та історії» було створено науково-дослідницьку лабораторією соціологічних і психологічних проблем Вищої школи, керівником якої він є й сьогодні. Крім того, у 2004 році він заснував «Гуманітарний часопис» – фахове видання наукових праць, яке відображає широке коло соціально-гуманітарних проблем історії, соціальної філософії, політології, права, антропології та очолив його редакційну колегію. Збірник зареєстровано в міжнародних науково-метричних системах: Index Copernicus, Google Scholar; Journals Impact Factorті ін., та з його сторінок вже багато років поспіль виходять ґрунтовні й цілісні дослідження багатьох вітчизняних та закордонних дослідників.
На базі наукової школи, що створена Копиловим В.О., за фінансовою підтримкою Міжнародного фонду «Відродження» спільно з Інститутом відкритого суспільства (Нью-Йорк, Будапешт) та Міністерства освіти й науки України розроблявся проект «Політичні науки» у рамках мегапроекту «Вища школа: лідерство за ради прогресу».
Сфера наукових інтересів Копилова В.О.: філософія влади, філософія політики, історія філософії та історія політичної думки, соціальна гетерогенність, епістемократія.
Серед плеяди його учнів можна зазначити наступних:
- Васильєва Людмила Анатоліївна – канд. філос. наук, доцент – «Соціально-філософська концептуалізація реклами» (2005);
- Чмихун Світлана Євгенівна – канд. філос. наук, доцент – «Соціальне знання в інформаційно- комунікативному просторі сучасного суспільства» (2008);
- Осипова Валерія Юріївна – канд. філос. наук – «Текстуальність як феномен соціокультурного простору сучасного суспільства» (2011);
- Проценко Олександр Олександрович – канд. філос. наук – «Феномен підприємництва в аксіосфері суспільства» (2012) .
- Пруднікова Олена Вікторівна – доктор філософських наук, професор – «Природа інформаційної культури у сучасному соціальному просторі: соціально-філософська концептуалізація (2015).
Наукова направленість школи:
Головну теоретичну стратегію соціальних явищ Копилов В.О. означив, як увага до «перманентної та трансцендентальної актуальності в предметному полі соціальної філософії», звернувшись, перш за все, до феномену епістемократії (термін, який утворений із двох грецьких слів: «епістема» – знання й «кратос» – влада), як форми влади через знання. В такій епістемократичній формі влада максимальною мірою повинна базуватися саме на знанні, яке стає головним ресурсом влади. Саме така взаємодія – головна стратегія розвитку сучасного суспільства, оскільки здатна принести максимально стійкий і динамічний результат. Крім того, ідея епістемократії особливо актуальна для сучасної демократичної України, що прагне до євроінтеграції й міжкультурної публічної комунікації. І справа тут не лише в теоретичній зацікавленості, а й у практичних можливостях українського варіанта епістемократії, оскільки, саме українська ментальність, українська філософія завжди були досить близькі саме до цієї форми влади, до особливого шанування знання та знаючих людей. На думку Копилова В.О. Україна приречена бути великою державою, а український народ – великим народом, але для реалізації цього грандіозного задумуукраїнцям необхідно пройти свій рефлексивний і складний шлях, створити свої, у цьому випадку інтелектуальні каталізатори, реалізації. Саме філософія влади становить фундамент інтелекту нації без якого немає й бути не може процвітання й благополуччя народу.
Другою теоретико-методологічною направленістю наукової філософської школи професора Копилова В.О. є освоєння соціально-комунікативних стратегем сучасного інформаційного суспільства, розуміння сутності та загальних закономірностей функціонування сфери людських взаємовідносин, як на рівні особистості, так і на рівні глобалізаційних процесів, осмислення їїв культур-комунікативному просторі. Цей науковий напрямом привертає увага дослідників до багатовимірностіпрояву основних комунікативних технік і технологій саме через наукову спадщину й знання. Такі філософські осмислення зазначеної проблематики здатнірозкрити основні проблемні тенденції сфери комунікативних взаємодій в інформаційному просторі. Вонифактично являють собою окрему науково-теоретичну матрицю розуміння усіх культур-комунікативних процесів та спробу знаходження універсальної моделі комунікативно-стратегічного виживання людства в умовах медійного перенасичення, знецінення знаття й інформаційно гібридної конфліктності.
Основоположні наукові концепції школи:
Наукова школа філософії епістемократії та соціально-комунікативних стратегем професора Копилова В.О. функціонує останні двадцять років на основі декількох, розроблених і впроваджуваних ним у життя основоположних наукових концепцій, які орієнтовані на феномен епістемократії та соціально-комунікативні стратегеми. Так, на його думку, сьогоденна детермінація знання й влади здатна злитися воєдино й організувати зовсім новий соціально-комунікативних порядок життєдіяльності людини, але для цього необхідні додаткові дослідження зазначеної проблематики й додаткове фінансування її практичної реалізації. Так, один з прикладів наукового аналізу. Покарання з явного й публічного дійства, що демонструвало абсолютність і непереможність влади, в сьогоденні перетворюється на прихований від «зайвих очей», добре організований і прорахований захід, що говорить не про загальну гуманізацію сучасного суспільства й зростаючу індивідуалізацію людини, а про виникнення так званої нової «політичної технології людського тіла». Тут тіло, що каралося і приборкувалося в минулих століттях, заміняється тілом, яке муштрується, загальними формулами панування стають «дисципліни» – методи, що роблять можливим детальніший контроль над діями тіла, постійне підпорядкування його сил, нав’язування відносин слухняності – корисності. Саме на таких умовах в науковій школі з’являється концепт диспозитива, який дозволяє пов’язати воєдино владу, знання й реальні сучасні соціальні практики, встановити зв'язок між наукоподібними дискурсами знання, соціальними й політичними дискурсами влади, реальними практиками людської життєдіяльності й лінгвістичним аналізом текстів дискурсів.
Підтримуючи емістемократичний напрям досліджень через лінгвістичний аналіз текстів дискурсів, що був означений Копиловим В.О., з’являється робота осмислення соціальних проблем суспільства на базі методології постмодернізму Осипової В.Ю. «Текстуальність як феномен соціокультурного простору сучасного суспільства» (2011), яка є не лише науковцем, але й талановитою постмодерніською поетесою. Дисертаційна робота Осипової В.Ю., випускниці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, а пізніше аспіранти Копилова В.О., об’єднала у собі науково-теоретичні показники тріади феноменів знання – інформації – культури. Затребуваний теоретичний інтерес становлять саме ті підрозділи кандидатської дисертації, де йдеться про особливості владного функціонування й відкриту репрезентацію окремих технік у лінгвістичних та нелінгвістичних проявах сучасного філософсько-культурологічного дискурсу. Таке цілісне теоретико-практичне дослідження текстуального, як смислового дискурсу тілесності, знакового простору моди, масової культури, рекламного продукту і реклами в цілому, доводить точку зору дисертантки, що сучасне гуманітарне знання лише нещодавно усвідомило, що відношення між текстом і соціокультурним простором зовсім не обмежуються рамками мистецтва слова. Виникаючи на межі лінгвістики, поетики, літературознавства та семіотики, проблема тексту зосереджує увагу саме на розкритті ресурсів смислотворення, трансформації значення у знакових макроутвореннях, що супроводжується визнанням некоректності чи недостатності денотацій. Оцінюючи наукову новизну робити Осиповою В.Ю., слід сказати про виявлення нею статусу таких категорій як «текст» та «текстуальність» не тільки у філософсько-категоріальному апараті сучасної філософії, а й в літературно-критичному процесі та комунікативних моделях культури. Саме в них «мова дискурсу, знання ніби самі формуються фігури, бажані або небажані владі, і в той же час, влада утворює форми й відносини, передбачувані конкретним знанням» (Копилов В.О.). Крім того, дослідження Осипової В.Ю. ґрунтується на широкому культурологічному, філософському та історичному емпіричному матеріалі, який раніше не вводився до простору філософських інтерпретацій. Авторка констатує, що у дослідженні художньої специфіки мистецтва слова й закономірностей його національно-історичного розвитку, важлива роль належить віршознавству, що є складовою частиною поетики, в якій саме засобами віршознавчого аналізу можна глибоко і тонко осмислити художню форму поетичних творів у її специфічній змістовності. Осипова В.Ю будучи практикуючою поетесою й оцінивши всі наукові рекомендації свого наукового керівника Копилова В.О., підкреслює, що до розкриття природи поезії, слід підходити не стільки через його код, мову, скільки через певну сферу людського буття – емоційність віршового тексту має визначатися, насамперед, тим предметом, який освоюється поезією і не слід нехтувати формальними аспектами поетичних текстів, які, власне, і відрізняють її від прози.
Важливою направленістю наукової школи В.О. Копилова є аналіз комунікативної направленості соціального знання та єдність інформаційно-комунікативної теорії й практики, про що свідчить ряд дисертаційних досліджень під його керівництвом. Таким дослідженням, яке б демонструвало єдність теорії та практики в концептах філософської думки стала кандидатська дисертаційна робота випускниці Національного аерокосмічного університету імені М.Є. Жуковського Васильєвої Л.А. «Соціально-філософська концептуалізація реклами», яка закінчивши технічний факультет з червоним дипломом виявила неабиякий інтерес до соціально-філософської проблематики, який вилився в багаточисельні наукові публікації та участь у чисельних міжнародних наукових конференціях (Австрії, Канади, Угорщини, США) та стажування у Люблінському Університеті Марії Кюрі-Складовської (м. Люблін, Республіка Польща, тема: «Освіта в галузі політології, соціології, історії та філософії»).
Під керівництвом Копилова В.О. аспірантка Васильєва Л.А. у своїй роботі в повній мірі розкрила сутнісну природу явища реклами, як однієї з соціально-комунікативних стратегем сучасного суспільства, цілісно осмислила характеристики, ознаки феномена реклами, порівнявши з такими явищами як пропаганда, агітація, масова культура, гламур, бренд. Доведено, що міжпрофесійна рекламна діяльність активно включається у формування нового інформаційного простору щодо реалізації соціальних потреб широких верств населення, і на цьому фоні дедалі чіткіше спостерігається глобалізація рекламних технологій у процесах креативного освоєння світу, споживання культурних цінностей та формування соціокультурних змістів соціуму. Головною метою дисертаційного дослідження Васильєвої Л.А. було саме концептуально-аналітичне осягнення реклами як багатовимірного соціального явища. Зазначену мету в повній мірі була розкрито дисертанткою. В роботі вперше розроблено основи соціально-філософської концепції феномену реклами, що предметно розкриває його сутність в трьох взаємозв’язаних аспектах. Перший містить онтологічні параметри, які фіксують рекламу як об’єкт, що історично розвивається і являє собою динамічну й складну соціально-комунікативну систему соціуму. Другий аспект містить гносеологічні параметри, і перш за все дослідження об’єкту «реклама» в границях філософської рефлексії, де й сформульовано визначення реклами як посередника інформаційно-комунікативного простору. Третій зріз соціально-філософського аналізу – аксіологічний, який розкриває функціонування реклами у діалогічному й толерантному просторі соціуму. Крім того, авторкою з’ясований зміст понять «рекламна творчість», «рекламна комунікація», «рекламний продукт» та їх значення в осмисленні феномену реклами в цілому. Обґрунтовано положення, що аксіологічний зміст сучасної рекламної комунікації розкривається у соціумі духовно-ціннісною парадигмою, і визначено природу суперечливих оцінок рекламного об’єкту, а також причини негативного ставлення до реклами з боку різних соціальних суб’єктів. Васильєва Л.А. в роботі зазначає, що істинний рекламний продукт (який відрізняється високим художнім рівнем, унікальністю, авторською позицією й універсальним призначенням, створений в умовах креативно-творчого акту) претендує на роль витвору мистецтва й здатний інтегрувати в собі естетичність й раціональність, красу й корисність, комічне й практичне, формувати естетичний смак, що й дозволяє розглядати рекламу як специфічний вид синтетичного мистецтва.
Дослідження генезису ідеї взаємодії влади та знання обумовило звернення до соціального знання як самостійного і важливого явища в інформаційно-комунікативному просторі сучасного суспільства. Так, з’явилося самостійне дослідження «Соціальне знання в інформаційно- комунікативному просторі сучасного суспільства» (2008) Чмихун С.Є. – провідного досвідченого викладача кафедри права Національного аерокосмічного університету імені М.Є. Жуковського. Вона, підгримуючи концептуальну ідею Копилова В.О. щодо необхідності абсолютної єдності знання й влади, де основними принципами є іманетність, безперервність варіацій, подвійна зумовленість та полівалентність дискурсів, у своїй дисертаційній роботі розширює перелік основних функцій та характеристик соціального знання. Дисертанткою вперше запропоновано системну експлікаційну модель соціального знання, що дає одночасно уявлення про його природу, сутність і специфіку, зумовленість його диференційованою суспільною діяльністю, цілепокладанням і спілкуванням як універсальними способами взаємодії людей. Чмихун С.Є. дає авторське визначення соціального знання як стійкої, інтегрованої в систему інформації про суспільство, яке складається з комплексу показників процесів, що відбуваються в суспільстві, а також подій, фактів, феноменів духовного життя, пов’язаних зі спільною діяльністю людей. Під керівництвом Копилова В.О. зараз вона активно працює над новою монографією на тему «Феномен примусу в опціях соціальної комунікативності».
Крім того, Чмихун С.Є. впроваджуючи в педагогічно-практичну діяльність свої наукові досягнення була довгий час координатором Всеукраїнського конкурсу студентських робіт з політології, історії та права. Її студенти-учні не одноразово займали призові місця на багатьох конкурсах декілька років поспіль. В теперішній час Чмихун С.Є. займає посаду вченого секретаря Національного аерокосмічного університету імені М.Є. Жуковського, але активно продовжує виступати в якості наукового консультанта багатьох студентських наукових проектів. Вона є автором більш ніж 20 наукових і навчальних робіт.
На підставі наукових доробок школи Копилова В.О., стає очевидним, що у трансформаційних перетвореннях, що відбуваються в сучасному світі, велике значення мають проблеми пов’язані з активною діяльністю соціального суб’єкта в умовах глобалізації з оптимізацією всієї системи суспільно-комунікативних відносин. Саме тому дослідницька стратегія дисертаційних досліджень під керівництвом Копилова В.О. має значущу відмінність – системність поставленої проблематики. При чому акцент в них робиться не лише на головну, титульну проблему, а й на її контексти. Прикладом такого представлення можна вважати дисертаційне дослідження Проценко О.О. – «Підприємництво в аксіолосфері суспільства». Будучи провідним економістом, банкіром і підприємцем, він на особистому досвіді міг побачити основну затребуваність в ефективній діловій комунікації та спілкуванні. Метою його дисертаційного дослідження було виявлення аксіологічної спрямованості підприємництва й на підставі сутнісних характеристик цього феномена репрезентувати його в соціокультурному просторі сучасного інформаційного суспільства. Проценко О.О. на базі міждисциплінарного підходу дослідив ціннісно-змістовну варіативність феномену підприємництва в таких його головних елементах як новації та інновації, успіх, ризик та гра, як константи практично-орієнтованої діяльності соціального суб’єкта. Так у роботі наголошено, що філософський аналіз підприємництва звернений до єдиної системи тих проблем, котрі пов’язані з боротьбою людини за своє існування, перспективним станом суспільства в умовах глобалізації, життям людей в умовах ринкової економіки, ризикогенних і кризових ситуацій, розробленням шляхів їх подолання. Проценко О.О. розглядає сучасні комунікативні прийоми, актуалізовані підприємницьким етосом, до них автор відносить процес створення репутації та іміджу. Звертається увага не те, що новації й інновації в підприємництві залежать від циркуляції інформації всередині окремих співтовариств, від шляхів використання цієї інформації та її вигідного застосування. Крім того, різноманіття соціальних зв’язків, у яких задіяне підприємництво, існує завдяки наявності протилежних тенденцій, що зумовлюють їхній розвиток і зміну: необхідність і випадковість, можливість і дійсність, невизначеність і визначеність. Розкриваючи об’єктивний стан соціальних процесів суспільства, що трансформується, невизначеність наділяє підприємницьку діяльність тенденцією до розвитку, що акумулює такі фази його розгортання, як наявність альтернативного вибору, обумовленість ситуацією невизначеності, прийняття рішення на основі переваг і сукупність дій на вчинків, відповідають ухваленому рішенню.
Дослідницький інтерес щодо інформаційно-комунікативного простору сучасного суспільства був пов'язаний з роботою над докторською дисертацією «Природа інформаційної культури в сучасному соціальному просторі: соціально-філософська концептуалізація» з поглибленим аналізом інформаційної культури Пруднікової О.В., науковим консультантом якої також був Копилов В.О. В цій докторській дисертації вперше була дана соціально-філософська концептуалізація, природа, сутність та функціонування інформаційної культури на суспільному та особистісному рівнях. Усі основні результати докторської дисертації були опубліковані в багатьох наукових фахових виданнях України та наукових періодичних виданнях, які включені до міжнароднихїнаукометричних баз, наприклад:
- Пруднікова О.В. Інформаційна культура в контексті інформаційного етапу розвитку соціального буття / Пруднікова О.В. // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Серія Філософія, філософія права, політологія, соціологія. Х., 2013, №4 (18), С. 33-40.
- Прубдікова О.В. Культура як інформаційно-комунікативна система: системно-синергетичний вимір / Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Серія Філософія, філософія права, політологія, соціологія. Х., 2013, №13 (17), С. 54-64.
- Пруднікова О.В. Детермінанти розвитку інформаційної культури українського соціуму / Пруднікова О.В. // Психолого-педагогічні та політичні проблеми у трансформаційних процесах українського суспільства: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. К.: КрНУ, 2014, С. 188-190 та ін.
Отримані в процесі дисертаційного дослідження теоретико-методологічні висновки дозволяють більш глибоко осмислити проблему переорієнтації пізнавальної стратегії сучасної науки, спрямованої на здійснення інтеграції гуманітарно-соціологічного знання у напрямку дослідження ролі інформаційної культури в умовах становлення інформаційного суспільства. Тут інформаційна культура розглядається як тривимірна універсальна форма цивілізації, яка полягає у діалектичній єдності інформаційної інфраструктури як системи, що дозволяє людині одержувати необхідну інформацію в потрібний час і в потрібному місці; мультимедіа як система інформаційних механізмів; метаосвіта, тобто формування розуміння людиною свого місця у світі.
Деталізуючи авторську концепцію інформаційної культури на прикладі українського суспільства, доводиться, що головними характеристиками національного культурного простору (толерантність, поліетичність, діалогічність) становлять підвалини демократичного розвитку інформаційної культури українського суспільства. Проте, порівняно з досягненнями розвинених країн Заходу, стан вітчизняної інформаційної культури характеризується низкою проблем. На неї впливають такі негативні чинники, як відсутність прозорості медіа-ринку, намагання суб’єктів політичного процесу впливати на діяльність ЗМІ за допомогою адміністративного ресурсу, порушення державними службовцями чинного законодавства, домінування масової культури. Подолання зазначених негативних тенденцій має незаперечну актуальність в аспекті утвердження демократичних цінностей інформаційної культури в сучасній Україні.
Розглядаючи науковий та педагогічний потенціал Копилова В.О. слід зазначити, що ще одним важливим напрямком його діяльності є рецензування наукових монографій, статей, посібників, серед котрих безумовно ті, що підготували його учні. Саме через них кожен керівник будь-якої наукової школи засвідчує себе фахівцем в окремій проблемній галузі соціального знання.
Таким яскравим прикладом зазначеної тенденції може бути опублікована останнім часом (2019) монографія Васильєвої Л.А. «Людина публічна в культур-комунікативному просторі сучасності»,в якій проводиться поглиблення в науково-теоретичну проблематику та розширення її з позиції змін в соціумі та соціальній філософії. Так, виявлення та вивчення теоретичних уявлень щодо поняття публічності у вітчизняних та західних філософсько-антропологічних напрямах дозволяє розглядати феномен публічності як універсальну консолідовану світоглядну матрицю культур-комунікативного простору. Під керівництвом Копилова В.О, авторкою на ґрунті порівняльного аналізу історичних дефініцій уточнено сучасне поняття публічності й надано власну інтерпретацію цього поняття: публічність – це штучно створена соціально-комунікативна реальність, що орієнтована на успішну особистісну репрезентацію й соціальну репрезентацію індивідуально-особистісних контентів у дискурсивному полі завдяки технікам і технологіям у певних проявах культури. У цьому розумінні обґрунтовано використання в дослідженні термінів «публічна сфера», «публічний простір» з погляду політики, комунікації, соматичного буття людини тощо. Васильєвою Л.А. доводиться, що кожна історична епоха мала своє уявлення про феномен публічності, яке залежало від тих соціально-політичних умов, що домінували в конкретний період. Цінності та принципи світської публічності збігаються й змінюються разом із трансформацією розуміння природи людини публічної та її місця в культур-комунікативному полі культури. При цьому концепт нової інформаційної публічності репрезентовано, як якісно нова консолідуючу формацію, що йде на зміну закритій, матеріальній, міщанській культурі. Її основними рисами є відкритість, фрагментарність, визволення, плюралізм, руйнування зцентрованої структури, еклектичність, іронія, пародія, саморефлексійність, кітч.
Значна увага звертається на антропологічну складову осмислення явища публічності. В роботі Васильєвою Л.А. доводить, що інтерсуб’єктивний світ виникає лише в разі проекції, коли суб’єкт в Іншому бачить себе, і в разі ідентифікації, коли в собі знаходить Іншого. Сучасний суб’єкт публічної комунікації, що намагається про себе відкрито заявити, є мовно-комунікативною особистістю, яка, з одного боку, включає в себе індивідуальності, а з другого – їй доводиться поступитися своєю неповторністю, щоб бути частиною певного колективного цілого. Публічність як простір «між» не «розчиняється» остаточно в окремій онтологічній основі, а є підґрунтям формування «Я»: лише спів-участь у бутті інших істот відкриває сенс й підвалини власного буття, лише розвиток відкритості, що вимагає значних зусиль, здатен формувати успішну самоідентифікацію людини публічної. При цьому, втрата практик суб’єктивності загрожує зануренням людського «Я» в колективність (наприклад, парадокс Кондорсе), яка повністю розчиняє його, при цьому знімається питання особистісної відповідальності за вчинки, що в умовах сучасних технологій вже мають катастрофічні наслідки. Людина публічна в сучасному публічному інформаційному просторі формує окремі форми своєрідного масового культу особистості – надмірне самовихваляння, самохизування, самопрезентацію. Таку поведінку варто розцінювати як прагнення особистісного самопошуку, самовираження або як бажання задовольнити власне «Его», подати себе як товар на «ринку особистостей».
Звертаючись до епістемологічної направленості наукової школи Копилова В.О, вона підкреслює, що інформаційно-публічні інтеракції, як підґрунтя політичного дискурсу, у сучасних умовах набувають універсального характеру, стають високо оперативною сферою реагування, ресурсом людської уваги й громадянської відповідальності. У цьому прояві публічність демонструє особливий варіант політичного компромісу, соціального прогнозування й інтегрованої безособистісної інваріантності, що забезпечують функціонування нових форм соціального знання.
