29/08/2025

11 років тому. Літо. Серпень. Спека. Соняшникові поля. Іловайськ…

Колона наших хлопців очікує команду, щоб почати рух. В цей день українські війська відходили з оточеного міста по «зеленому коридору», згідно домовленостям на самому високому рівні.

А далі наступило пекло.

Пропри всі обіцянки - шквальний вогонь з двох сторін по дорозі, де стояла колона знесилених багатоденними боями бійців ЗСУ да добровольців.

Колона зірвалася з міста і почалися навперегони зі смертю. Колись про Іловайськ знімуть велике кіно. Але чи зможе навіть самій талановитий режисер або оператор передати весь жах цього смертельного марафону... Ворог бив, як тирі, з насолодженим розстрілюючи дорогу з замаскованих позицій.

В цій колоні смертників був наш хайовець офіцер батальйону «Донбас» Володимир Бабенко («Фагот»). Він бачив, як ворожі снаряди буквально виносили машини з людьми, що мчали перед ним. Вибухи, дим, кров, шматки тіл та металу – все змішалося на цьому відрізку звичайної української дороги, яка віднині і до скінчення часів залишиться символом болі та зради, відваги та сили духу. Ці соняшники вздовж дороги бачили, як ворог хизувався біля згорілої техніки та по-звірячому без жалоби добивав поранених.

Через деякий час по цій дорозі пройде жінка. Вона буде шукати свого 22-річного сина Андрія, бійця 93-ї бригади, що зник без вісті в той страшний день. Ядвіга Лозинська шукає його й сьогодні. Колись весела та життєрадісна студентка ХАІ - в пошуках сина, під вогнем, через лінію фронту пройде пішки майже весь окупований Донбас. Вона опросить сотні свідків, розписавши, хто в якій машині їхав, в якому напрямку, хто був поранений, а хто загинув. Вона буде шукати свою дитину щодня… І так всі довгі 11 років.

Ми не знаємо, хто і як напише історію цієї війни. Але в ній повинна бути вона – випускниця ХАІ Ядвіга Лозинська - материнській символ трагедії Іловайська.

Володимир Бабенко пройде пекло полону. Зараз у лавах Нацгвардії він б’ється за Україну.

Тож, друзі, згадайте сьогодні всіх, хто загинув в тому пеклі. Побратимів Володі та Андрія.

І ми віримо та молимося, щоб ті, кого сьогодні рахують «зниклими без вісті», обняли своїх рідних. Бо «найстрашніше – це безвихідь, – говорить Ядвіга – не можна її допустити».

Вічна пам'ять та честь полеглим у боротьбі за свободу України.