22/06/2025
О четвертій ранку, без оголошення війни, розігравши договір про ненапад — вони прийшли.

Сотні літаків, тисячі гармат, мільйони солдатів рушили на Схід, залишаючи за собою попелище.
Це було 22 червня 1941 року.
І з того ранку в мільйонах людських біографій з’явилася дата, яка йшла з ними через усе життя. Яка передалася і дітям, і онукам.
Але сьогодні 22 червня — це не про минуле. Це про сьогодення.
Бо коли чую «четверта ранку», у моїй голові зливаються дві реальності — одна стара, з кінохронік, інша — моя, сьогоднішня.
Четверта ранку — це коли небо раптом світлішає не від сонця.
Це коли слово «війна» більше не в підручнику.
Вона — в дерев’яних вікнах, в очах перехожих, у новинах, у списках загиблих і зниклих безвісти…
22 червня — 24 лютого. Рівно через 81 рік — знову.
Теж о четвертій ранку. Теж — без оголошення.
Теж — зі словами про «звільнення» і «нам не залишили вибору».
І з тією ж метою: стерти, зламати, розтрощити.
Сьогодні — не просто день пам’яті.
Це — день усвідомлення: зло не зникає з часом. Воно тільки змінює форму.
Я схиляю голову перед усіма, хто зустрів світанок 22 червня 1941-го.
Перед тими, хто зустрів його 24 лютого 2022-го.
Нас не зламали тоді. І не зламають тепер.
Слава всім, хто став на захист.
Слава тим, хто живе — і пам’ятає.
Слава Україні!