Для тих, хто пам'ятає той чорний для ХАІ вересневий день 2024 року, після цих слів можна було б уже нічого не писати.
Тоді півтонний КАБ розірвався за кілька метрів від Головного корпусу.
Ці світлини зроблені через лічені хвилини після удару.
Ми тоді ще не знали, що уламками скла поранено наших колег.
Не уявляли, який жах коїться в понівечених кабінетах і аудиторіях.
Саме тоді я вперше почув фразу: «Удар у серце ХАІ».
Тоді мені здавалося, що це лише про адміністративні кабінети. Але треба прожити в ХАІ. Відчути ХАІ. Тільки тоді розумієш, про що були ці слова.
Того дня я побачив людину в розтрощеному вікні 307-ї аудиторії. Нашого викладача. Я побачив сльози.
Через рік у книзі «Хроніки воєнного ХАІ» ми написали: «307-а аудиторія Головного корпусу. Якщо в ХАІ є душа — то вона саме тут. Немає покоління студентів, яке б не пройшло через легендарну 307-му. Стіни цієї аудиторії були свідками всіх головних подій в історії університету. Тут приймалися важливі рішення, а кількість видатних людей, які виступали з цієї трибуни, — тема для окремої книги. Скільки разів за свою майже сторічну історію аудиторія зазнавала руйнувань — стільки ж разів спільнота ХАІ докладала всіх зусиль для її відновлення. 307-ма завжди була як прапор, що навіть після нищівного удару знову здіймався над ХАІ, символізуючи всім: ХАІ живе. ХАІ не здався. ХАІ тримає крила.»
І ось сьогодні ми можемо сказати: Ми зробили 307-му.
Своїми силами.
Від понівечених уламками бомби парт і вибитих вікон — до світлої, відновленої аудиторії, готової знову зустрічати студентів.
На цих світлинах величезна праця десятків людей. Тут видно, як було. І як стало.
Дякую кожному, хто працював. Хто допомагав. Хто підтримував. Хто не опустив рук.
Дякую нашим друзям, партнерам, випускникам, працівникам університету — усім.
Сьогодні я знову зайшов до 307-ї.
І перше, на що подивився,— була стеля.
Я добре пам'ятаю друге вересня. Тоді в порожній зруйнованій аудиторії лунав тихий дзвін. Це вітер, гуляючи крізь розтрощені вікна, розгойдував скляні плафони. Той звук чомусь запам'ятався мені назавжди.
Сьогодні ці плафони під білою стелею.
У променях літнього сонця.
І, мабуть, саме в цю мить я по-справжньому відчув, що 307-ма повернулася.
Бо можна розбити скло.
Можна зруйнувати стіни.
Але неможливо зруйнувати людей, які знову і знову відбудовують свій університет.
ХАІ живе.
ХАІ не здається.
ХАІ тримає крила.
ректор ХАІ Олексій ЛИТВИНОВ
